брата мойого Ярослава з чернігівськими вельможами, з воєводами, і з старшими, і з боярами,і з топчаками, і з силачами, і з смільцями. Тії-бо без щитів з ножами захалявними кликом полки побивають, дзвонячи в прадідівську славу. Ви ж сказали: «Мужаймося самі — славу минулу самі візьмемо і прийдешню ми самі поділимо!» А чи диво се, браття, старому помолодіти? Коли сокіл пір'я міняє — високо птиць ганяє, не дасть гнізда свойого в обиду. Та се зле: князі мені — не пособники, нінащо ся година обернулась. Он в Римові кричать під шаблями половецькими, Великий княже Всеволоде! На мислю б тобі прилетіти іздалека — отчий злотий стіл постерегти! Ти-бо можеш Волгу веслами розкропити, а Дін шоломами вилляти! Коли б ти тут був — то була б рабиня по ногаті, а бранець — по різані1. Ти-бо можеш посуху живими самострілами стріляти — удалими синами Глібовими! Ти, буй Рюриче, і Давиде! Чи не ваші золочені шоломи по крові плавали? Чи не ваша хоробра дружина рикає, яко тури, ранені шаблями гартованими на полі незнаємім? Вступіте, господарі, в золоті стремена за обиду часу нашого, за землю Руськую, за рани Ігоря, смілого Святославича! Галицький Осмомисле Ярославе! Високо сидиш ти на своїм злотокованім столі, 1Ногата, різань — дрібні гроші часів Київської Русі.
| |||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||||