і самі полягли

за землю Руськую.

Никне трава жалощами,

а дерево з тугою к землі приклонилось.

Уже-бо, браття, невеселая година настала, уже пустиня силу прикрила.

Встала обида в силах Даждьбожого внука, вступила дівою на землю Трояна,

заплескала лебединими крильми¹ на синім морі край Дону;

плещучи, прогнала щедрості часи.

Воювання князям із поганими пропало,

сказав-бо брат брату:

«Се моє, і те — моє теж».

І почали князі про малеє — «се великеє» — мовити і самі на себе крамолу кувати.

А погані з усіх сторін приходили з побідами на землю Руську.

О, далеко зайшов сокіл, птиць б'ючи, — к морю!

А Ігоря хороброго полку — не воскресити!

За ним кликнули Карна і Жля¹,

поскакали по Руській землі,

вогонь людям мечучи в полум'янім розі.

Жони руськії заплакали, мовлячи:

«Уже нам своїх милих лад²

ні мислію помислити,

ні думою здумати,

ні очима оглядіти,

а злота і срібла того не мало загубити».

І застогнав же, браття, Київ тугою,

а Чернігів напастьми.

Тоска розлилася по Руській землі,

печаль буйна тече серед землі Руської.

А князі самі на себе крамолу кували,

а поганії самі, з побідами набігаючи на Руськую землю,

хапали дань — по бранці од двора.

Тії-бо два хоробрі Святославичі, Ігор і Всеволод,

¹  К а р н а, Жля — персоніфіковані образи скорботи, плачу за убитими.

²  Л а д о, лада — чоловік, дружина.