були походи Олегові¹, Олега Святославича. Той-бо Олег мечем крамолу кував і стріли по землі сіяв.

Вступає він в злоте стремено в городі Тмуторокані, — і той дзвін чув давній великий Ярославів син Всеволод, а Володимир кожен ранок уші закладав у Чернігові². Бориса ж В'ячеславича хвальба на суд привела і на Канині зелений постелила покров за обиду Олегову, 

хороброго і молодого князя.

З тієї ж Канини Святополк повелів взяти отця свойого

межи угорськими інохідцями

до святої Софії, до Києва.

Тоді, за Олега Гориславича,

сіялося й виростало усобицями,

гинуло добро Даждьбожого внука³,

в княжих крамолах віки вкоротилися людям.

Тоді по Руській землі рідко ратаї гейкали,

та часто ворони каркали,

трупи собі ділячи,

а галки свою річ говорили:

хотять полетіти за поживою.

То було в ті битви і в ті походи, а такої битви — не чувано! З зарання до вечора, з вечора до світу летять стріли гартовані, гримлять шаблі об шоломи, тріщать списи харалужнії у полі незнаємім, серед землі Половецької. Чорна земля під копитьми кістьми була засіяна,

¹ Походи Олегові — Олег Святославич, дід Ігоря, вів безперервну боротьбу за київський престол, залучаючи половців, які завдавали русичам багато горя, за що й прозвали князя Гориславичем.

²  У ш і закладав у Чернігові — Володимир Мономах, княжачи в Чернігові й остерігаючись нападу Олега, зачиняв міські ворота і вдень, для чого дерев'яні засуви закладали в «уші» — діри в стояках воріт або в стінах.