На Дунаї Ярославнин голос чути, вона, чайка незнаєма, рано квилить:

«Полечу,— рече,— я чайкою по Дунаєві, омочу шовковий рукав у Каялі-ріці, утру князю кривавії його рани на дужому його тілі».

Ярославна рано плаче у Путивлі на заборолі, мовлячи: «О вітре, вітрило!

Чому, господине, так сильно вієш ти? Чому мечеш ти хиновськії стрілки на своїх легесеньких крильцях на моєї лади воїв?

Мало тобі було вгорі під хмарами віяти,

леліючи кораблі на синім морі?

Чому, господине, мої веселощі по ковилі розвіяв?»

Ярославна рано плаче в Путивлі-городі на заборолі, мовлячи:

«О Дніпре-Словутичу!

Ти пробив єси кам'янії гори

через землю Половецькую.

Ти леліяв єси на собі Святослава насади¹

до полку Кобякового.

Прилелій, господине, мою ладу мені,

щоб я не слала йому сліз на море рано».

Ярославна рано плаче у Путивлі на заборолі, мовлячи: «Світлеє і трисвітлеє сонце!

¹  Насади — великі човни з високими боками.