Всім тепле і красне єси!

Чому, господине, простерло гарячі промені свої на лади воїв,

в полі безводнім спрагою їм луки звело, тугою сайдаки стягло?»

Грає море опівночі, ідуть смерчі млою:

Ігореві-князю Бог путь явить із землі Половецької на землю Руськую, к отчому злотому столу.

Позгасали вечірні зорі.

Ігор спить,

Ігор не спить,

Ігор мислю поля мірить

од великого Дону

до малого Дінця.

Свиснув опівночі Овлур¹ на коня за рікою,

велить князю розуміти:

князю Ігорю не бути кликаним!

Гуде земля,

шумить трава,

вежі половецькії задвигтілися.

А Ігор-князь поскочив горностаєм в очерет

і білим гоголем на воду.

Зметнувсь на борзого коня

і скочив з нього сірим вовком.

І помчав він до лугу Дінця,

і полетів соколом під млою,

забиваючи гусей і лебедів

на сніданок, обід і вечерю.

Коли Ігор соколом полетів,

тоді Влур вовком помчав,

струшуючи собою студену росу:

підірвали-бо своїх борзих коней.

Донець рече: «Княже Ігорю! Не мало тобі величі, а Кончакові — прикрості, а Руській землі — веселості!» Ігор рече:

¹Овлур — половець, який утік на Русь разом з Ігорем.