«О Донче!

Не мало й тобі величі, бо леліяв ти князя на хвилях,

слав ти йому зелену траву на своїх берегах срібних, одягав ти його теплою млою під тінню дерев зелених, стеріг ти його гоголем на воді, чайками на струмках, чернядьми на вітрах».

Не така ж, говорять, ріка Стугна; мало води маючи, пожерши чужі ручаї і струмки, розширена в усті, юнака князя Ростислава погребла на дні при темнім березі. Плаче мати Ростиславова по юнаку князю Ростиславу.