Камінь тут довкола мене — се тверда, незламна віра, се мій дім і мій притулок, подушка і накриття.

Хрест отсей — то мій товариш, мій повірник у дні смутку, оборона від спокуси і підпора в скону час.

Небо синє, що крізь отвір загляда в мою печеру, — се надія, що полине у той шлях душа моя.

Сонце ясне, що при сході на часок в мою домівку сипле золото й порфіру,— се великий Божий дух,

що в блаженнії хвилини грішну, скорбну людську вдачу ущасливлює безмірних райських розкошів чуттям.

А те море лазурове, що там гріється на сонці, а внизу тут б'єсь о скали, і хлюпочеться, й реве,—

се життя земного образ ясний, тихий та принадний, коли здалека дивиться, а гіркий, страшний вблизу.

Се мій світ. Усе змінливе щезло геть. Затихли крики, гомін бою життьового тут мене не долетить.

Щезло все дрібне, болюще, що чуття в душі ворушить і увагу відвертає від найвищого єства.

Полишилось лиш постійне, супокійне і величне. Про постійне і величне думай тут, душе моя».