Так балакав сам до себе у яскині¹ своїй старець, що ще вчора звавсь Вишенський, а сьогодні вмер для всіх.

Так балакав не устами — він устами вже давненько відовчився промовляти, тільки голос духа чув.

І в яскині у куточку сів на камені, плечима сперся о стіну холодну, голову схилив униз.

Голова його могутня на худій, жилястій шиї гнулася сама вдолину, мов на тичці той гарбуз.

Сперши бороду на груди, впер він зір у одну точку і сидів отак недвижно довго-довго, наче спав.

Зразу все немов померкло перед ним, і дрож пробігла по худім, старечім тілі, і зомліли змисли всі.

Потім мов теплом дихнуло, і по тілі розлилося щось солодке, м'яко-м'яко попід шиєю пройшло.

І в душі мелькнула мати, як його малим хлоп'ятком попід шийку лоскотала, ах, а він сміявсь, сміявсь!

Потім слух його прочнувся; мов діамантова нитка, тон якийсь потягся довгий — любий, радісний такий!

І душа, мов той метелик, десь летить за любим тоном;

¹  Я с к и н я (діал.) — печера.