виступає хід церковнии, монотонний чути спів.

Віють хоругви червоні, наче проблиски пожежі; дерев'яний хрест з розп'ятим передом помалу йде.

Йдуть монахи бородаті у фелонах-багряницях, знов монахи бородаті босі, в простих сіряках.

Серед них дідусь похилий, зморщений, сивобородий, в сіряці на голім тілі, хрест березовий несе.

Простий хрест, в корі береза, а від моря вітер віє, білу бороду старечу по березі розвіва.

І пливе старечий голос із тим співом монотонним, що виводить сумовито: «Co святими упокой!»

Стежкою, що круто в'ється, тягнеться той хід церковний зразу лугом, далі лісом, там, де чути моря рев.

Серед розкошів природи похоронний спів лунає, серед пахощів вечірніх куриться кадила дим.

Ось спинився хід церковний на обірвищі крутому, над безоднею страшною, — глянеш вниз — аж жах бере.

Мов гігантський мур гранітний, прямовисно голі скелі пнуться із безодні моря в лазурову височінь.

¹ Ф е л о н и — риза.