IX

Вечоріє. Тінь довжезна від скали лягла на море, а там ген легенькі хвилі злотом, пурпуром горять.

Із гнізда скального старець тихо дивиться на море, з хвиль тих злото-пурпурових десь мостить далеко шлях.

Шлях мостить у край далекий, через гори і долини аж на рідную Вкраїну, а тим шляхом думи шле.

Шле сердечне привітання, і любов свою, і тугу, що, здавалося, давно вже похоронені були.

Аж ось, глянь, тим ясним шляхом звільна барка надпливає, бризка золото й пурнура з-під весел і з-під руля.

Теплий вітерець вечірній роздуває білий парус, і пливе, мов лебідь, барка¹до Афонської гори.

Чи то братчики вертають, що ходили в край далекий на монастирі просити? Чи то прості гендлярі?

Чи побожні пілігрими, паломники правовірні, прибувають на поклони? Чи то Прота² се посли?

Старець прослідив очима барку, поки за скалою не сховалась аж у пристань, як сховалась — він зітхнув.

¹ Барка — плоскодонне річкове судно без палуби для перевезення вантажу.

²  П р о т — монастир, найстарший над цілою чернечою республікою на Афоні.