не віддав їй на услугу в тій великій боротьбі?

Чи ж не був я їй порадник на непевнім роздорожжі? Чи не додавав відваги її втомленим борцям?

Ах, і чи то не ранила мою душу їх невдяка, непокірність і зневага, нетямучість їх тупа?

Чи ж мене не відіпхнуло їх гордеє недовірство? Чи я не отряс назавше пил їх із своїх чобіт?

Так чого ж ви, білі гості, сиротята веснянії, тут із вихром заблукали і свій запах принесли?

Не для мене вже ваш запах! Не для мене ті далекі спомини про Україну — я давно для неї вмер!

Вмер! А чом же серце скаче, чом же кров живіше б'ється, думка чайкою літає над садками рідних сел?

Пігі! Пігі! Цвіти, трави... Вишні, молоком облиті... Верби, мов зелені копи... Дим зо стріх угору в'єсь...

Соловейко на калині так лящить, аж серцю любо.. Діти бігають... Дівчата десь співають у садку...

Геть, о геть, далекі гості! Ви внесли мені тривогу в пристань тихого спокою, вир життя в мою труну».