Відреклись нас сильні світу — і князі, і воєводи,— кинули Христове стадо, [за мамоною¹ біжать.

Наші пастирі духовні поробилися вовками, шарпають Христове стадо] і отруту в душі ллють.

Мов голодний лев пустині, так ричить у нашім горі голос лютої наруги: «Де ваш Бог? Де ваша міць?»

Тим-то ми, маленький човник серед хвиль отих бурхливих, з молитвами і сльозами раду радити зійшлись.

Тямлячи слова Христові: царство Боже —труд великий, і трудівники одні лиш завойовують його, —

тямлячи твою науку, що, як пастирі нас зрадять, треба нам, самому стаду, про своє спасіння дбать, —

обмірковували разом, як би нам від сеї бурі хоч малесеньким оплотом церков Божу захистить.

І прирадили зібрати в одно огнище всі сили, щоб велике, спільне діло поспівало і росло.

І отеє шлемо до тебе, чесний батьку наш Іване, своїх братчиків з благанням: будь ти нашим стерником.

Поверни ти на Вкраїну, загрівай нас своїм словом,