і ярмо хреста отсього до могили донесу.

Близько вже. Мабуть, для того б'є на мене вал остатній і остатня часть дороги так болюща і

Вже недовго. Боже! Боже! Облегши мені тягар мій! Просвіти остатню стежку, що мов губиться у млі!»

Усю ніч молився старець, обливав лице сльозами, до хреста старечі груди, мов до матері, тулив.

Він ридав, шептав і кликав, та було довкола темно, і в душі страшенно темно, і просвітлення не йшло.

А коли воскресло сонце, він сидів і ждав тривожно, поки камінь загуркоче, голос ізгори озвесь.

Ось гуркоче глухо камінь, старець разом стрепенувся, та рука не простяглася, він на знак не відізвавсь.

«Старче Йване! Старче Йване!» кличе голос, і здається, що се крик тривоги, болю, що рятунку просить він.

«Старче Йване! Старче Йване! Се посланці з України, се твої убогі діти. Старче Йване, відізвись!»

Старець слухав, дух заперши, його ухо жадно ссало український любий голос, але він не відізвавсь.

«Старче Йване! Старче Йване!» довго кликали посланці,