У печері в самім вході згорблений сидить пустинник і письмо раз в раз читає, і сльозами полива.

«Слухай, рідна Україна, стара мати-жалібниця, голосом плачливим кличе своє любеє дитя».

«Любеє, нема що мовить! Що в найтяжчую годину, в непрозору, люту скруту свою матір покида!

Що в засліпленні безумнім сам лише спастися хоче, а братів тривожних, бідних без поради покида!

І яке ж ти маєш право, черепино недобита, про своє спасення дбати там, де гине міліон?

Чи забув слова Христові: «Добрий пастир власну душу віддає за своє стадо?» Ти хіба не пастир їх?

Чи забув слова Христові: «Хто рече: кохаю Бога, а не порятує брата, — той брехню на душу взяв?»

Адже ж за всі душі тії, що там впадуть у зневірі, а ти б піддержав їх, в тебе Бог рахунку зажада.

Адже ж ті твої чернечі горді мрії про спасення тут, далеко від спокуси, — се ж спокуса, гріх тяжкий.

Се не Божий шлях верстаєш, а дияволові служиш, майстру гордощів, що Богу рівним бути забажав.