Се не Божий шлях! Таж навіть якби в рай ти так дістався, а твій рідний край і люд твій на загибель би пішов —

адже ж рай тоді для тебе пеклом стане! Сама думка: « Я міг їх порятувати!» — тобі з неба зробить ад!»

І смертельная тривога зціпила старече серце і заперла дух у груді, зимний піт лице покрив.

Він зирнув на синє море, де рубцем золототканим зарисовувався обрис від Афонської гори.

Глянь, з Афонської затоки звільна барка випливає, із отіненого плаю ген на сонячний біжить.

Турчин баркою кермує, в барці кунтуші козацькі і шапки червоноверхі, бризка золото з весел.

Ах, посланці з України! В старця серце стрепенулось, і в тривозі, і в нестямі худі руки він простяг.

«Стійте! Стійте! Заверніться! Я живу ще! По-старому ще кохаю Україну, решту їй життя віддам!

Стійте! Стійте! Заверніться!» Та дарма! Не чують крику. І по хвилях золотистих барка геть пливе й пливе.