Марусі, попівни Богуславки,

Словами промовляли,

Сльозами проливали,

Гей, та дівку-бранку,

Марусю, попівну Богуславку,

Кляли-проклинали:

«Бодай ти, дівко-бранко,

Марусю, попівно Богуславко,

Щастя-долі не мала,

Як ти нам святий Великдень сказала!

Як ми вже в неволі пробували,

А ще в темній темниці проживали,

Аж за тридцять три годи

Світа Божого не забачали...»

То дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка,

А ще добре дбала,

Козакам казала:

«Ой козаки, ви, бідні невольники!

Не лайте мене,

Не заклинайте мене!

Гей, як діждемо святого Великодня,

То буде наш пан турецький

До мечеті од'їжджати,

То буде мені, дівці-бранці,

Марусі, попівні Богуславці,

Ключі на руки віддавати,—

Буду на руки приймати,

До кам'яної темниці прибувати.

Ой то буду до кам'яної темниці

Прибувати, отвирати,

Вас, бідних невольників,

А з кам'яної темниці випускати.

Гей, ви, козаки, ви, бідні невольники!

А ще добре дбайте,

В городи християнські утікайте,

Тільки города Богуслава не минайте!

І города Богуслава не минайте,

До батька до мого й матері прибувайте

І батьку моєму та матері

То знать давайте:

Нехай буде батько і мати

Та ще добре дбати,

То статків-маєтків не збувають,

Великих скарбів не збирають,