— Ти вся прозябла, я дам тобі зараз і свій кафтан¹.

Відповіла:

— Ти володар великої держави, а я никла квітка, як казав учитель Абдуллаг. Таких, як я, багато, таких, як ти, нема...

Сулейман не відповів ні слова і зачав розпинати свій кафтан. Задержала його руку, кажучи:

— Не хочу!

— Чому?

— За тобою вже напевно шукають твої люди і кожної хвилини можуть сюди доповзти.

— І що з того?

— Та й що ж подумають собі, коли побачать, що великий султан Османів дрижить в сорочці на дощі, а кафтан свій дав служниці з гарему свого?..

— Ти не служниця, ти будеш найлюбіша жінка моя!

— Ще ні, ще ні! І Бог знає, що буде з нашої любові...

— Не оглядайся на людей!

— А на твою матір також ні? Таж вона довідається про все...

Се здержало Сулеймана.

А буря дальше гула. І султана Османів дійсно шукали його вірні люди, повзучи з нараженням життя поміж скелі Афону, що дрижали від ударів перунів. Два з них погибли: один упав у пропасті, другого вдарив перун й убив на місці.

На другий день Настя бачила тіла обидвох, покриті військовим знаменем.

Після подорожі на Святу Гору Афон відбулося весілля Сулеймана і Роксоляни. Хассена Хуррем (так її називали в гаремі) народила султану Селіма, потім Баязеда. Розумом, талантом Роксоляни захоплювались не лише в Османській імперії, а й за кордоном, називаючи її «найкращою квіткою» в оточенні султана.

Згодом починається боротьба її за врятування своїх дітей, бо в Османській імперії існував закон, за яким при вступі старшого сина султана на престол знищувались усі його інші сини. У цій боротьбі проливається кров. Щоб не розкрилася таємниця охрещення першого сина Роксоляни Селіма, вона умовляє Сулеймана стратити Агмет-башу. Султанша все більше прибирає до своїх рук владу в імперії, а разом з тим допомагає невільникам повернутися до рідного краю, займається благодійністю, будує храми.

У кінці повісті Роксоляна їде на другу прощу до Святої Мекки. Там монах передрікає їй трагічні події.