ди, де століттями не могли дістатися навіть жінки наймо-гутніших царів Візантії. Чи ж не чудом було, що з натовпу бідних невольниць так скоро вийшла аж на місце, якого їй завидують дочки перших домів сеї землі?

...Вечоріло, як наближалися до Іверської Обителі на північно-західнім склоні Афону, що стояла на прибережжі морського заливу, на тлі гір, покритих нетрами й лісами. Якраз входила процесія в браму святої Обителі.

Іверські монахи глибоко клонили голови перед темною іконою Богоматері, що стояла над монастирською брамою.

Настуня глянула на Сулеймана і на ікону та мимохіть і собі склонила голову. Вид Іверської Богоматері був строгий. Вона представлялася як Мати грізного Судді. На ланиті темної ікони виднів знак кривавої рани, що надавав їй більш грізного вигляду.

Настя подивилася на Сулеймана. Він ще вдивлявся в образ Матері «християнського Пророка». Дрож переходила і по його обличчю. Насунув тюрбан ще глибше на очі, ніж звичайно, і твердим кроком увійшов на подвір'я старого монастиря. Там заночував з усім почтом своїм в окремих келіях.

Хоч Настя втомлена була дорогою, але не могла заснути в своїй келії. Місяць заливав її кімнату, таким сильним світлом, що було в ній ясно, мов удень. Душилася в тій малій келії і чулася дуже самотньою, мов осиротіла.

Чи подіяли на неї монастирські мури, чи дух відречення від світу, що віяв тут від століть, чи таємнича ніч полудня,— досить, що веселість, яка ніколи не полишала її, щезла зовсім. Відчула потребу якоїсь охорони й опіки. Охорони не перед зовнішнім світом, бо ту міг їй дати могучий Сулейман. Але охорони перед тим, що наближалося в її нутрі. Того ще не було. Одначе тінь того, що мало прийти, вперше тут упала на її молоду, розхвильовану душу...

Образ Богоматері Воротарниці не сходив їй з тямки. А місяць немов викликував надвір. Встала. Одягнулася. Вийшла...

Припускала, що монастирська брама буде замкнена в тій порі. Але хотіла походити бодай по стежках монастирського города, ближче чудотворної ікони. Тихо, як кіточка¹, перейшла попри султанську сторожу і підійшла до брами.

Брама була відчинена!.. Біля неї міцно пахли сині бози і білі ясмини, і червоні рожі, і сині грона квітів глицинії, і червоний квіт брескви... Вийшла перед браму... Ніч була ясна і спокійна. Ні найменший вітрець не віяв... А Слинське море, гладке, мов дзеркало, посріблене сяйвом місячного блиску, віддихало тихо, як великий

¹ кішка.