XVIII. Гаддж¹ Роксоляни

«Хвала будь Богу Єдиному! Крім Нього, нема Бога. Він живучий і вічно живий. І нема нічого йому рівного ні на землі, ні на небі. Він сотворив небо та землю й упорядкував світло й темряву. Хвала і слава Йому, що своїх вірних провадить до святої святині!»

...По трьох безсонних ночах рішилася султанка Місафір відвідати дервіша¹. На триста кроків перед печерою затрималися всі, що товаришили їй, і тільки вона сама підійшла до печери й побачила в ній старця, що молився в ній. А вигляд мав такий, що пригадався їй опис того дервіша, котрий у Царго-роді предсказав султанові уродження її сина Селіма в річницю здобуття Стамбулу.

Вступила в печеру, привітала його і запитала, спустивши очі, як моленниця:

— Чи ти, о старче Божий, лічиш хоре тіло і хору думку людей?

— Бог лічить. А я тільки раджу людям, що мають робити, щоб осягнути ласку Його.

— Чи тобі заповіли, що я прийду просити поради в тебе?

— Ніяких заповідин не приймаю, бо вірю, що лиш один Аллах кермує ногами людей до покути, коли ще не стратив надії на поправу їх. Сядь, донечко моя,— і показав їй на кам'яну лаву.

Султанка сіла. Хвилину панувала мовчанка...

Здалека долітав здавлений оклик сторожі, котра пильнувала, щоб ніхто не наближався до печери старця.

Султанка задумалася й запитала:

— Чи ти знаєш, хто я та де мій рід і дім?

— Старець вдивлявся в неї довго. Потому відповів:

— Ти — давно предсказана... султанка Місафір... Твій рідний дім звідси так далеко, що там по дощовій порі вода в потоках і ріках стає тверда, як камінь, і можна її різати, як дерево зубчастою пилою і долотом лупати, як мармор... бачу тиху річку... і садок над нею... дім батька твого... а ти ще маленька... бігаєш по нім...

— Що було зі мною дальше? — запитала султанка, запираючи в собі віддих.

— Ти виростаєш... струнка, як пальма... весела, як водиця... Тебе одягають... у білу суконку, в зелений вінок... Ти біжиш... попри коні... дикі, волохаті... форкають на тебе

1  Д е р в і ш — мусульманський чернець-жебрак.