— А муж?

—Він послухає закона Османів про право первородства і вперше та востаннє опреться волі твоїй.

— А що зроблю я?

— Ти даси Баязедові, молодшому синові своєму, багато золота і самоцвіт-каміння на збунтування агів і війська падишаха. А свого мужа наклониш хитрістю, щоби зробив його намісником Анатолії. І піде син твій Баязед війною на батька і на брата свого... Заграють гармати, а син твій Баязед кривавими руками сягне від Скутарі на острови Принців, на Дівочу Вежу і на Долину Солодких Вод. І зачне обступати пишну столицю Стамбул, і бити в довгу, на милю, касарню яничарів і в серай батька свого, де колись стояла колиска його. А дикий розрух закривавить вулиці Стамбула...

— А що буде з ним дальше?

— Від вечора до ранку ревітимуть гармати Баязеда на столицю батька. А за ту ніч покажуться білі, як срібло, нитки в волоссю побожного мужа твого. А як ранок засвітить, він виїде з сераю з молитвою на устах на чорно-чорнім коні, під зеленим прапором пророка, проти руїнника і сина свого. І трьома ударами розіб'є силу Баязеда...

— Побідить? — прошепотіла султанка й поблідла.— І довідається про мою участь у бунті? А що зробить зі мною?

— Побідить і довідається про твою участь і нічого тобі не зробить...

— А що буде з моїм сином Баязедом?

— Згине з рук батька свого, подібно як Мустафа...

— Чи потомство мого сина Селіма вдержиться на престолі султанів?

— Удержиться, дитино моя, відповів з сумом старець, удержиться, аж поки мине круг часів, призначений Всемогучим Богом.

Подумала хвилю й запитала напівсвідомо:

— Хто я, старче Божий, бо чужа я вже й сама собі...

— Ти велика людина, нещасна доню моя... Бо маєш сильну волю у змаганні своїм. Але твоя воля звернена до зла, до непошани заповідей Божих. І тому ти чужа сама собі, що ти відчужилася від Бога.

Султанка склонилася глибоко, дякуючи за потрясаючу розмову.

— Не знаю, чим нагородити тебе, старче Божий,— сказала, помалу вимовляючи кожне слово.

— Мене — нічим, хіба зміною злих замірів твоїх,— відповів зітхаючи.