Початися ж тій пісні по билицях¹ часу нашого, а не за вимислом Бояна. Боян-бо віщий,

якщо кому хотів пісню творити, то розтікався він мислю по древу, сірим вовком по землі, сизим орлом під хмарами.

Споминав він, кажуть, давніх часів усобиці —

тоді напускав десять соколів на стадо лебедів:

котрого сокіл настигає,

той спершу пісню співає

старому Ярославу;

хороброму Мстиславу,

який зарізав Редедю перед полками касозькими²;

красному Романові Святославичу. Боян же, браття,

не десять соколів на стадо лебедів пускає,

а свої віщі персти на живії струни накладає, —

і вони самі князям славу рокотали.

Почнем же, браття, повість оцю

од старого Володимира до нинішнього Ігоря,

який укріпив ум силою своєю

і вигострив серця своєю мужністю;

сповнившись ратного духу,

він навів свої хоробрі полки

на землю Половецькую³

за землю Руськую.

О Бояне, соловію години давньої!

Аби ти оці полки ощебетав,

скачучи, соловію, помислом по древу,

літаючи умом під хмарами,

звиваючи славу обаполи часу нашого,

біжачи тропою Трояна через поля на гори!

Співати було б пісню Ігореві, того (Олега) внуку:

«Не буря соколів занесла через поля широкії —

стадами галки біжать до Дону великого».

А чи так заспівати було б, віщий Бояне, Велесів внуче:

«Коні іржуть за Сулою —

дзвенить слава в Києві;

¹  Билиця — бувальщина.

² Касбзькі — адигейські племена, що жили вздовж річки Кубані.

³  3 е м л я  Половецька — степи між Волгою і Дніпром, де кочували половці.