Кобзарів завжди дуже шанували в народі, допомагали їм чим могли. У романі Пантелеймона Куліша «Чорна рада» безіменного кобзаря звали Божим чоловіком, що підкреслювало духовну чистоту персонажа.

У XX ст. кобзарське мистецтво не занепало завдяки зусиллям Єгора Мовчана, Павла Носача, Євгена Адамцевича. Останній створив знаменитий «Запорозький марш». За часів сталінських репресій більшість кобзарів знищили. У 1932 році за розпорядженням урядовців у Харкові на нараду зібрали двісті кобзарів, після чого вони безслідно зникли. Цей факт із сумом згадує поет Віктор Рафальський у вірші «Дума про кобзарів»:

Чом замовкли кобзи, кобзи голосисті? Чом не чути, кобзи, рокіт ваших струн? Заросли стежини, гей, у чистім полі, І не пройде ними з кобзами співун. Ой, скажи ж ти, вітре, де біліють кості Довговусих мудрих сивих співунів, Бо не знає ненька-Україна й досі, Де лягли у землю двісті кобзарів.

У 50—60-і роки набуло популярності тріо бандуристок у складі Ніни Павленко, Валентини Третьякової і Нелі Москвіної, славу яких згодом продовжило відоме тріо бандуристок «Дніпрянка» (Валентина Пахомова, Елеонора Пили-пенко-Миронюк, Юлія Гамова). Славу українських пісень і дум поширювала Державна капела бандуристів, якою керував в Україні Олександр Міньківський.

Кобзарське мистецтво набуло розвитку наприкінці 80-х років XX століття. У 1989 році у селі Стрітівці Кагарлицького району на Київщині було відкрито школу кобзарів, з якою тісно пов'язали долю талановиті сучасні митці — брати Василь та Микола Литвини. Представником чернігівської кобзарської школи є Василь Нечепа, який представляє музичне національне мистецтво і багато розповідає про Україну на своїх концертах в Європі та Америці. У Переяславі-Хмельницькому відкрито музей, де представлено чимало речей кобзарів XIX—XX століть, зокрема й Остапа Вересая, лише кобз і бандур зібрано більше тридцяти.