Володимир Підпалий, якого Ліна Костенко за його чесність та безкомпромісність у творчості назвала «просто порядною людиною», був непересічною особистістю. Його однокурсниця, згодом директор Канівського літературно-меморіального музею Тараса Шевченка Зінаїда Тарахан-Береза, згадувала: «При першій зустрічі кожен звертав увагу на його очі — сині, привітні, блискучі. Ні в кого я не бачила таких очей — в них світилася його душа — поетична, прекрасна, в якій щось було від неба і степу».

Ім'я Володимира Підпалого ще мало відоме сучасному читачеві, бо за життя до нього не дуже прихильно ставилась офіційна критика. Тому багато віршів поета опубліковано після смерті. У них відкрилася для нас світла мелодія його тривожної за долю людства душі.

Народився Володимир Олексійович 13 травня 1936 року в селі Лазірки на Полтавщині в сім'ї хлібороба. У своїй біографії він писав: «Горя у дитинстві мав досить...» Батько загинув на фронті, мати пішла з життя, коли Володимир закінчив школу. Згодом поет обезсмертить світлий образ рідної неньки:

Із прискринька дістанеш листи від татка,

жовті, наче печаль твоя удовина...

Гірко він посміхнеться до нас із картки,

запитає тебе, чи доглянула сина...

Ой чекала. Не спала. Виглядала роками.

Вибігала до шляху в надії і тузі...

Хай без рук і без ніг. Аби — батько дитині.

Аби в хаті запахла сорочка пітна...

Полиняли від сліз твої очі сині:

— Йдуть до всіх. Лише нашого все не видно...

Після школи працював у селі, служив на флоті. У 1957 році вступив на філологічний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Це був час змужніння,